Два

     І от паспортний контроль, обмін валюти, нарешті останні двері аеропорту зачиняються за нами, стоїмо серед тиші, освітленої лише ліхтарями. І повільно на свідомість навалюється шок. На вулиці повний спокій, носильщики в теплих шерстяних шапках, для них це холодно, намагаються піднести наші сумки до таксі. Але тут все по-іншому, органам чуття немає за що зачепитись... Запах... Що за запах? Цілком новий, незвичний, від якого навіть трохи першить у носі, хоча можливо це ще і від застуди. Земля... червона? Рослини... Відтінок нічного неба... І місяць, надщерблений з іншого боку... Тільки через декілька хвилин до свідомсті починає доходити, що подорож завершується і довкола нас Бангалор, Індія.


     В Індії військове становище, як завжди, зрештою. Нещодавно відбулась досить різка перепалка з Пакистаном, усе через Кашмір. Був терористичний акт, вибух, загинули люди. Та це далеко на півночі, біля трьох тисяч кілометрів звідси. Проте й тут, на півдні, усі важливі об'єкти охороняють озброєні військові.
     Але я теж озброєний, можна вас клацнути? :)


     Таксі, те саме ТАТА за 2000 доларів, про яке нещодавно писала наша автомобільна преса, як про індійську новинку, воно виявляється має назву Індіго, не більше, не менше, вивозить нас на нічну трасу, - до кінцевої мети залишилось ще 160 кілометрів, нас чекає містечко Путтапарті, де знаходиться ашрам відомого Саї Баби, учителя, якого індуси вважають за втілення Божественності. А ми на разі нічого не вважаємо, а долаємо перші кілометри завершальної частини шляху. Машин на трасі в такий час мало, тому пересуваємось досить швидо, маленька машинка їде зовсім непогано. Десь на півдорозі, в якомусь Крішною забутому містечку водії влаштували привал, чаю попити, а ми пройшлися околицями. І шок поглибився ще більше, відчуття повної нереальності. Ніби ми несподівано потрапили в якийсь фільм про дику азію - вздовж дороги тягнуться двоповерхові трущоби, написи в'яззю. Недалеко колом стоять індуси, щось співають, - виявляється монахи, там храм богу Шиві. Несподівано десь зовсім поруч почулося призивне "Аллах акбар" - недалеко мечеть. Взагалі в Індії до всіх релігій відносяться дуже дружелюбно, в одному містечку можуть поруч стояти індуський мундір, мусульманська мечеть, християнський костел, і я не помітив ніяких вияснень, хто правіший. Ну а індійських святинь стільки, що просто ніде ступити.


     Тим часом поволі світає, ми продовжуємо свій шлях. Повна ілюзія, що ми в "Клубі кіноподорожей", тільки голосу Синькевича не вистачає, який би розказував, що он це, мовляв, пальмові гаї, а це плантація бананів, це виноградники, а там он попри дорогу ростуть дикі ананаси - ну і здорові ж вони! Над долинами піднімається туман, очам відкриваються просто нереальні картини.
     В Путтапарті, кінцеву точку нашої подорожі, ми приїхали уже повністю завидна, годині о восьмій ранку. Перші враження від індуських містечок приголомшуючі. Не втомлюся повторювати, що в Індії немає практично нічого від нашого життя, там усе інше. Переключка для свідомості повна. На шляху до ашраму проїжджаємо декілька символічних воріт.


     Це перші. Наступні багатше оздоблені, і зверху красується знак Саі Баби, який символізує об’єднання усіх релігій планети Земля. Це те, що ми уже знаємо про дане місце. Щоб усвідомити все, що тут відбувається, переживши на власному досвіді, маємо три тижні – поки що не знаю, багато це, чи мало.


     Останні, треті ворота – це вже безпосередньо ворота в ашрам, на цей раз не символічні, а цілком з металу. На фото видно їх, але це ті ворота, через які проїжджає сам Сатья Саі Баба, а для його гостей в’їзд трошки правіше. На в’їзді нас зустрічає охорона, прискіпливо перевіряючи наші паспорти та поблажливо сумки. Дізнавшись, що ми з України вони стають значно привітнішими, виявляється, в українців в Індії так би мовити позитивний імідж :)


     Індуси як правило не дозволяють фотографувати свої святині, тому довелось робити це тихенько і здалека, благо об’єктив довгофокусний :) Я так розумію, що ця заборона скоріше пов’язана з бізнесом, тому що готові знимки будь-якої святині можна купити в крамничках на вулицях без будь-яких перешкод.

   Ашрам.
     Ашрам являє собою дуже добре доглянутий пансіонат радянських часів. Ні, до наших славних комуністів він не має жодного відношення, я просто кажу, на що він подібний. Прості корпуси, досить спартанські номери, проте в них є все необхідне: як правило два ліжка, ніша в стіні, яка виконує роль шафи, душ, туалет. Мужчини та жінки здебільшого живуть окремо, разом можуть поселити лише одружених. Хоч номери і двомісні, але кількість бажаючих приїхати така велика, що часто в кімнатах живуть по троє-четверо. Для спання в такому випадку використовуються матраци, просто постелені на підлозі, навіть вночі тут добряче тепло, ми спали з прочиненими настіж вікнами, накриваючись лише простиралом, і то іноді було гаряче.
     Територія ашраму дуже доглянута, всюди газони, клумби, багато квітів, усе підстрижене і причепурене, поливається двічі на день, де просто зі шлангів, а де зі стаціонарних систем орошення.
















     На наступному фото видно центральне приміщення ашраму – мундір, де, власне, відбуваються так звані даршани, тобто воспівання хвали Богу в присутності Саі Баби. Співаються Веди, баджани – все це настільки нетипово для нас, що спершу навіть не знаєш, що про це все думати :)


     Народу в ашрамі величезна кількість, постійно там проживає не одна тисяча відвідувачів з без перебільшення усіх куточків планети. Ми зустрічали там не лише турків, китайців, та інших представників географічно не дуже віддалених країн, але й австралійців, аргентинців, американців, бразильців, болівійців, усіх мастей європейців, прибалтів, багато росіян, українців під час нашого візиту було 35. Центральна вулиця ашраму завжди багатолюдна.


   Печера вогнедишного дракона. Або про індійську кухню.
     Якщо говорити про суто індуську їжу, то вислів напрошується один: що індусу добре, то українцю смерть. Без вогнегасника правдиву індійську їжу краще не пробувати – усі внутрішні органи можуть згоріти у вогні. Проте, як я уже й казав, в ашрамі все чудово продумано і розраховано на всі смаки. Є три їдальні, одна круто індійська, друга північно-індійська, після якої в принципі вижити можна, і європейська. Хтось для гостроти відчуттів ходив їсти до індусів, але ми не ризикували, тим більше, що вегетаріанське меню (а в ашрамі немає ніякої їжі тваринного походження, за винятком хіба буйволиного, адже корови тут священні і їх ніхто не доїть, молока) таке різноманітне, а їжа приготовлена настільки якісно, що слів не вистачає, аби виразити захоплення. Я скажу, поклавши руку на серце, в Україні таку якісну їжу я не їв ніде. Це і чудовий фруктовий салат з папаї, бананів і ананасів, це смачна молочна каша, мінімум 3-4 варіанти рису кожного разу, з овочами чи різними приправами, при чому чистий рис теж присутній, як білий, так і нешліфований. Це картопля, запечена, піджарена, пюре, це піца, лазанья, якась вермішель з підливкою і спагетті, тушковані, варені та ще казна-які овочі, піджарені хлібці з сиром, помідори, огірки та інші сирі овочі, йогурти, чай, кава і морозиво – у нас такого смачного навіть за союзу не було, напевне тому, що воно тут з того ж буйволиного молока, а навіть самий зачуханий буйвіл дає молоко жирністю 8%, а правильні буйволи і всі 10% - це прямо одразу вершки готові :) Перший тиждень, тратячи по 4 (чотири) долари в день ми буквально об’їдалися, поки я неймовірним вольовим зусиллям не припинив це неподобство, звівши витрати на їжу до двох з половиною – трьох доларів, а то питання постало, чого ми власне сюди приїхали, не животи ж наїдати :)
     На фото європейська їдальня.




© Рост — Львів