Дорога

     Подувом вітру підхопило образок Богородиці, який стояв в ніші, захованій над воротами в середині гаража, і він легко опустився на землю переді мною. Вересень був напрочуд теплий і я з приємністю працював при відчинених воротах.
     — Випадкових подій не буває, і в цій є причина - подумав я і, зосередившись, прочитав молитву, надруковану на звороті іконки, за дружину, в житті якої зараз непростий період.
     Через декілька хвилин новий порив вітру знову підхоплює образок і опускає його до моїх ніг.
     — Це "ж-ж-ж" не просто так! - вдруге читаю молитву.
     Проходить ще декілька хвилин, лунає телефонний дзвінок. Дружина.
     — В мене щойно виникла потреба дещо уточнити в о.Михайла з Франківська, і він крім іншого сказав, що якщо ви намірені їхати, документи потрібно здати буквально сьогодні-завтра!
     А я то думав, що ще достатньо часу. І все не випадково. Ніколи раніше, за всі попередні роки, образок Богородиці над воротами себе так не поводив. Та й після того пройшов уже місяць, теж подібного не повторялось, вітром його більше не видувало. Просто Богородиця кликала нас.

     Осінній пейзаж пролітав за вікном, повільно втрачаючи барви, уступаючи місце темряві, яку де-не-де розвіювали жовтавим світлом ліхтарі. Залишилась позаду Львівщина, промелькнув Яблунецький перевал, запалило перед нами ланцюжки вогнів Закарпаття, Чоп, митниця, де втратили декілька годин через чергу, тому Угорщина зустріла уже світанком, чистим, як сльоза, безхмарним небом, сонцем, та першим заморозком, що посріблив траву та листя дерев вздовж дороги. Проте розглядатися дуже часу нема, потрібно в визначений час опинитись в Будапешті, в консульстві, щоб отримати візи, необхідні для подальшої поїздки. Ночівля в Буді зовсім не входить в наші плани.
     Будапешт... Сюди потрібно приїхати хоча б на декілька тижнів, оселитись на тихій вуличці серед акуратних особнячків з доглянутими подвір'ями, але ще не зіпсованими надмірною, майже синтетичною причепуреністю газонів західної Європи. І кожного дня ходити вулицями старого міста, насолоджуючись древньою бруківкою, архітектурою, милою серцю кожного справжнього львів'янина, впадати в екстаз від розкоші храмів та замків, зачаровуватись вогнями нічного міста, неспішністю людського потоку - досі не розумію, як люди, живучи в такому великому місті, рухаються не поспішаючи, як вони при цьому встигають вирішувати свої справи... Будапешт вартий того, щоб присвятити йому трохи свого часу.
     Але не цього разу, тому що сьогодні він - лише проміжний етап по дорозі до основної мети. Проте поки візи, поки тахографи в автобусах остигнуть - пів дня на "галопом по європах" є.
     Чекаючи частину групи, що відстала, заглянули в церкву св.Анни, що на протилежному березі Дунаю, навпроти здоровенної і дуже красивої будівлі парламенту. Взагалі звикайте, що епітети "дуже", "неймовірно", "потрясно" та інші будуть часто пересипати мою розповідь, тому що Будапешт дуже неймовірно потрясний.


     Лише встигли кинути оком праворуч-ліворуч, а хтось і голову задерти, розглядаючи купол, час рухатись далі, до головного храму - церкви, вірніше базиліки св.Стефана, величної, потрясної і неймовірно розкішної у всіх сенсах цього слова.






     Дуже вразило внутрішнє оздоблення храму - важко уявити той об'єм роботи, який довелось виконати, щоб нашим очам відкрилась ця розкіш.


     Площа перед церквою. Кажуть, коли угорці відзначають день свого покровителя, тут яблуку ніде упасти.


     Чесно кажучи, після побаченого не думав, що Будапешт зможе ще більше вразити. Але я недооцінив це місто, далі нас чекала справжня казка.
     Дорогою посміялись - усім дружним українським натовпом заповнили рейсовий автобус. Уявіть собі враження місцевого жителя - заходиш в своєму рідному місті в автобус, а довкола усі говорять на чужій мові. Куди я потрапив?
     Проходячи вулицями та вуличками, намагався зрозуміти, яке з наших міст найбільш подібне до Будапешта. Але однозначної відповіді дати не зміг - чимось на нього подібний Львів, а чимось - Київ. Ось ці кадри цілком могли б належати Львову:








     А ця картинка, наприклад, досить типово київська
:


     Ще типово київський шум на вулицях від автомобілів, з якимось відлунням, такого у Львові немає.


     А тут ілюстрація до чемності, чи то пак законопослушності місцевих мешканців - є лінія, вздовж якої, згідно з правилами потрібно паркуватись, значить так і паркуються. У нас би тут напевно стояли машини в два ряди.


     А тепер казка. Навіть нічого коментувати не буду.






















     Враження від Будапешту були настільки сильні в своєму позитиві, що їх не зіпсували навіть мадярські митники, які більше чотирьох годин вперто трясли наші автобуси, не заставивши нас хіба що викласти на землю все з кишень і роздягнутися до спіднього. Але що взяти з бідних людей, які вибрали для себе таке життя - порпатись в чужих шкарпетках. Звичайно, від такого осатанієш.
     А я мирно дрімав тим часом, будучи подумки все ще там, біля церкви св.Матяша і розчиняючись в просторі над старим містом, пересипаним мільйонами вогнів...

     Світанок нового дня приніс зі собою таке ж голубе небо, такий же, як учора, іній на траві, навіть машини, припарковані біля заправок, були вкриті ним. Проте краєвиди відрізнялись категорично, в двох словах їх можна описати: два деревця, три кущі і каміння, купи каміння.


     Це земля Хорватії. Дивлячись на неї, ставало трохи сумно при спогадах про нашу, таку багату і родючу землю, яка заростає чагарниками, тому що нікому до неї нема діла. Вірніше, нема діла тим, хто має можливість щось змінити. Але не хоче...


     Крім двох дерев і трьох кущів на купах каміння, Хорватія - це море.


     І гори. Вони інші, ніж наші Карпати, по своєму красиві. І чудовий автобан, прокладений недавно. І тунелі, найдовший, через який проїжджали, більше 5 кілометрів. На зворотньому шляху це був, можна сказати, кліматичний розділ: перед тунелем +15, після нього +5 і сніг на узбіччях. Ну але це буде лише через тиждень, а зараз за бортом стрімко теплішало.






     Автобан закінчився, поворот, красивий серпантин і новий кордон - Боснія і Герцеговина. Залишилось всього двадцять кілометрів...


© Рост — Львів